Друга світова війна має чимало героїчних сторінок, пов’язаних із перемогами над ворогом, звільненням міст і просуванням фронту на захід. Радянська історіографія охоче розповідала про успішні операції, нагороди та подвиги солдатів. Значно рідше згадували про інший бік цих перемог — людські життя, якими за них доводилося платити. Особливо це стосувалося українців, мобілізованих одразу після відступу німецьких військ. Часто їх відправляли на передову майже без підготовки, належного озброєння та спорядження. Людей кидали в атаки, не рахуючись із втратами, а життя солдатів нерідко ставало для командування лише засобом досягнення поставленої мети.
Одним із таких трагічних епізодів стала переправа через Дніпро на черкаському напрямку восени 1943 року. За повідомленнями про успішне форсування річки та подальше визволення міста залишилися долі багатьох мобілізованих українців, яких часто називали «чорною піхотою». Про те, якою ціною радянські війська намагалися закріпитися на правому березі Дніпра, чому бої затягнулися до грудня та що досі невідомо про втрати на черкаському напрямку, читайте на yes-cherkasy.com.ua.
Не лише листопадовий наступ: як формувався черкаський плацдарм

На черкаському напрямку бої та спроби закріпитися на правому березі тривали ще з кінця вересня 1943 року. Ситуація змінювалася поступово: одні підрозділи просувалися вперед, інші потрапляли під контратаки й змушені були відступати або чекати підкріплення.
Перші атаки на цій ділянці розпочалися в першій половині листопада. Радянські частини поступово захоплювали й розширювали плацдарм. У боях брали участь підрозділи 254-ї та 294-ї стрілецьких дивізій, а також 1239-й стрілецький полк 373-ї дивізії. До 18 листопада вдалося зайняти низку населених пунктів на підступах до Черкас. Проте сам факт переправи ще не означав, що дорога до міста відкрита.

Проблеми з переправами, постачанням і забезпеченням передових частин залишалися. Понтонні засоби перебували під обстрілами, артилерія не завжди встигала за піхотою, а доставити на правий берег достатню кількість боєприпасів було непросто.
У спогадах командувача 2-го Українського фронту Івана Конєва згадувалися труднощі з постачанням і відставання тилових служб. Проте він вважав, що зволікати з наступом було небезпечно: німці могли використати час, щоб зміцнити оборону. Тому рішення продовжувати наступ без повного завершення підготовки командувач розглядав як військову необхідність.
«Чорносвитники» в боях за Черкаси: трагедія мобілізованих під час форсування Дніпра

Особливо болючою сторінкою форсування Дніпра стала доля українців, мобілізованих після відступу німецьких військ. Чоловіків зі щойно звільнених міст і сіл нерідко призивали майже без підготовки. Бракувало часу на навчання, не вистачало спорядження та зброї, а частина новобранців потрапляла на передову вже через кілька днів після призову. Їх називали «чорною піхотою» або «чорносвитниками», адже воювати часто доводилося у власному цивільному одязі. Серед нього було багато темних піджаків, які згодом стали одним з упізнаваних образів цієї трагічної сторінки війни.
Дослідники О. Косіненко та Р. Страдецький у праці про польові мобілізації 1943–1944 років на прикладі Черкащини описують, як відбувався призов місцевих чоловіків і за яких умов вони потрапляли до війська. Історія цих мобілізацій не вкладається в просту схему: за сухими відомостями про поповнення армійських частин стояли люди, які нерідко не мали належного військового вишколу й мусили йти в бій майже відразу після призову. Їхня доля — одна з причин, чому розповідь про форсування Дніпра не можна обмежувати лише пересуванням дивізій на карті.
Рішення наступати й німецькі контратаки: чому Черкаси не вдалося взяти швидко

20 листопада 1943 року командувач 52-ї армії Костянтин Коротєєв вирішив розпочати наступ на Черкаси наявними силами. Підготовка була поспішною. За даними дослідження Олександра Чорного 2025 року, взаємодія піхоти, артилерії та танкових підрозділів залишалася недостатньою, а повноцінну артилерійську підготовку не планували через нестачу боєприпасів. Розрахунок на швидкий результат не справдився: радянські частини зустріли сильний опір і не змогли відразу прорвати оборону.
Німецьке командування намагалося втримати Черкаси як важливий вузол оборони на Дніпрі. Після перших атак радянські війська продовжували тиснути на підступах до міста, але просування давалося важко. Лише 28 листопада вдалося зайняти Руську Поляну, Дубіївку та цегельний завод на околиці Черкас. Наступного дня німецьке угруповання в місті опинилося в оточенні. Здавалося, тепер його доля вирішена, але противник не збирався просто чекати на розгром.
З 30 листопада до 5 грудня німецькі частини намагалися деблокувати гарнізон. Для цього залучали підрозділи 57-ї піхотної дивізії, танкову групу дивізії СС «Вікінг» та інші сили. Контратаки ускладнювали становище радянських військ і давали оточеним можливість відновлювати зв’язок із зовнішніми підрозділами. Тому говорити про безперервне просування Червоної армії до центру Черкас упродовж усього цього часу було б неправильно.
6 грудня радянське командування посилило наступальні дії, а вирішальний етап боїв розгорнувся 9–14 грудня. Основне навантаження припало на стрілецькі частини, зокрема 254-ту та 373-тю дивізії, яким допомагали артилерія, танкові й інші підрозділи. На окремих ділянках німецькі військові чинили впертий опір, використовуючи будівлі та підготовлені позиції. Радянським частинам доводилося долати цей опір, відбивати контратаки і знову атакувати укріплені ділянки.
14 грудня 1943 року Черкаси остаточно перейшли під контроль радянських військ. У наказі Верховного головнокомандувача відзначили частини 2-го Українського фронту, які брали участь у боях. Деякі з’єднання згодом отримали почесне найменування «Черкаських». Однак за офіційними повідомленнями про зайняте місто залишалося питання, на яке досі немає повної відповіді: скільки радянських військових загинуло на черкаському напрямку за весь час протистояння і скільки серед них було мобілізованих українців?
Дослідження 2025 року звертає увагу на те, що загальні втрати Червоної армії на цій ділянці фронту залишаються невстановленими. Ідеться не лише про загиблих під час фінального штурму міста, а про значно триваліший період боїв, переправ і спроб утримати плацдарми. Тому цифра «14 грудня» в офіційній хронології не може бути єдиною точкою, за якою варто оцінювати ціну визволення Черкас.
Пагорб Слави в Черкасах: як місто зберігає пам’ять про загиблих

Після завершення боїв Черкаси зазнали значних руйнувань і потребували тривалого відновлення. Водночас у місті почали облаштовувати місця вшанування загиблих воїнів, серед яких були й учасники боїв листопада — грудня 1943 року. Головним меморіалом став Пагорб Слави, облаштований на місці колишньої Замкової гори над Дніпром. На гранітних плитах комплексу з монументом «Батьківщина-мати» викарбувані імена солдатів і командирів, зокрема тих, хто загинув під час штурму міста. Також у Черкасах увічнено пам’ять бійців 254-ї стрілецької дивізії, чий бойовий шлях після грудня 1943 року продовжився далі на захід.
Протистояння на правому березі Дніпра продемонструвало, якою ціною давалися поспішні переправи та штурм укріплених міських кварталів. Сьогодні про ці події нагадують не лише архівні документи й військова хронологія, а й меморіали, що зберігають пам’ять про загиблих.
Наступна статтяЧеркасці в Афганській війні: бойовий шлях, втрати та пам’ять

