Визволення від нацистів, будівництво «комуністичного раю» та розпад СРСР. Для радянської влади Черкаси були одним із тисяч міст, які потрібно було підігнати картинку «ідеального прорадянського містечка». Нехай і провінційного, проте сил не шкодували й на таке гніздечко, що від року визволення від німецьких окупантів до 60-х було районним центром Київської області. Менше з тим, чиновником дещо вдалося із задуманого. Певно, змогли б і більше, якби не кінець імперії. Більше на yes-cherkasy.com.ua.
Як радянські війська Черкаси визволяли
Операція з визволення міста відбувалася, грубо кажучи, у кілька хвиль. Почали з форсування Дніпра, де перша спроба була провальною, радянські війська зазнали втрат та відступили на лівий берег. Варто зауважити, що тоді «червоні» поступалися окупантам і в живій силі, і в технічній. На чотири дивізії німців наша сторона могла відповісти лише однією (якщо рахувати максимальну кількість у 25 тисяч осіб на одну дивізію). У листопаді була друга спроба пробити лінію ворожої оборони, теж форсуючи Дніпро. Несучи втрати особового складу, радянським військам таки вдається вийти на оборонний рубіж Черкас.
Далі тривали бої за місто, в яких нацисти таки відступили. Це були чотири тяжкі штурми, під час яких артилерійськими обстрілами були знищенні релігійні споруди, пошкодженні адміністративні будівлі, заклади освіти. Після відступу нацистської армії від міста не лишилось майже нічого. Перемога червоної армії далася тисячами загиблих солдат та цивільного населення. Пізніше цю операцію називатимуть «Дніпровською м’ясорубкою», але тоді це було прикладом незламності, який найбільше тішив високе радянське керівництво. 14 грудня 1943 року стало днем визволення міста з-під окупації.
Відбудова Черкас: від 40-х до 60-х
Коли ворога витіснили, до міста помалу поверталося життя. Відновлювали роботу підприємства, евакуйованих на схід України робітників почали звозити до Черкас. Влада взялася за пріоритетні завдання: нарощування виробництва та відновлення житлового фонду. На всіх фронтах черкасці працювали з подвійною силою та демонстрували високі результати. За перевиконання плану в 1944 році черкаський консервний завод отримав другу премію від Народного комітету харчової промисловості.
У тому ж році було введено в експлуатацію першу чергу міської електростанції. Через рік після звільнення запрацювали дев’ять шкіл, понад дві сотні студентів повернулися на навчання у відреставровану будівлю педінституту. До всього, за ці 12 місяців відбудували понад 42 з половиною тисяч квадратних метрів житла. Радянська пропаганда працювала й на продовження підтримки армії. Тож паралельно черкасці «скидувалися» на посилення військових формувань. За перші місяці від визволення було зібрано близько 300 тисяч карбованців – космічні на той час кошти.
Надто ідеально, як для післявоєнних років. Проте українська історія має чорні сторінки – Голодомор 1946-47 років, про що не полюбляла згадувати радянська влада тоді та сучасна російська досі. Він зачепив і центральну частину країни, куди потрапила й Черкащина. Право називати це геноцидом українського населення нам довелося виборювати за часів незалежності. Сьогодні всі цивілізовані країни визнали Голодомор як умисний злочин проти всієї України. Всі, крім росії.
У 50-х роках запрацював завод з виробництва пива та рафінадний, який відновили практично з попелу. Встигли збудувати й підприємства з переробки каучуку та механічний. Люди за зміну виконували подвійну норму. Були й унікальні випадки, де встигали виробляти й вісім норм за робочий день. Не забувала влада і про культурний розвиток трудящих. Міський театр, кілька клубів та понад сорок бібліотек охоче приймали відвідувачів. Нагадаємо, все це активними темпами відбудували й розвинули майже за дві п’ятирічки.
Велика індустріалізація
Феєрією індустріалізації стало перше хімічне підприємство – знамените «Хімволокно», будівництво якого повністю завершили у 64-му. Розвиток цієї галузі продовжувався й далі, за що Черкаси називали «містом хімії». Вже у наступному році почали зводити шовковий комбінат – іще один гігант промисловості, який протримався й після розпаду союзу.
Далі був завод азотних добрив, карбамідів, авторемонтний завод, шкіргалантереї, завод з переробки риби, молока та виробництва хліба. Додамо до цього ще заводи з виробництва побутової хімії (знаменита «Аврора»), вино-перегінний та з виробництва м’ясної продукції. І все це лише за одну п’ятирічку, яка стала восьмою за часи незалежності від німецьких окупантів.
Це був досить продуманий хід – відвести шкідливу індустріальну галузь подалі від великих міст. Продуманим було й облаштувати санаторій для пацієнтів з легеневими захворюваннями. Шах і мат, як-то кажуть. Але в цьому «раю» для робочого класу, де можна було заробити чималі кошти за свою невтомну працю, був один нюанс. Це був час, коли у людей були гроші, але не було можливості їх витратити.
Попри перевиконання планів, магазини міста не відрізнялися асортиментом. Люди займали черги на товари побуту, меблі і навіть харчі. Дещо доводилося чекати місяцями. Тож гостюючи у колеги чи родича, можна було реально почуватися, як вдома, бо вдома були такі ж радянські меблеві гарнітури, книги й навіть шпалери.
Черкаси на початку розвалу союзу
Перші дзвіночки антирадянських настроїв містян проявили себе у 1985 році. Тоді на мітинг зібралося близько п’яти тисяч людей, але акцію придушили. Понад сорок осіб заарештували, а пізніше засудили. Через чотири роки черкасець Олег Шевалдін спробував знову нагадати, під яким прапором насправді живе місто. Чоловік насмілився розгорнути жовто-блакитний стяг під час параду на честь жовтневої революції. Ясна річ, ніс він його не довго, міліція одразу ж «скрутила» порушника, а стяг конфіскували й знищили.
Цей символ держави ще не раз майорів на різних мітингах та акціях протесту, за що учасників цього переслідували та карали за «використання несанкціонованої символіки». Та гоніння й кара радянською владою не зупиняли черкаських патріотів. Менш ніж за рік до офіційного розпаду срср вже на Театральній площі знову «незаконно» підняли український прапор. До такої антирадянської акції були причетні п’ятеро хлопців, а на чолі цієї команди стояв Михайло Гедз. Ще близько трьох десятків однодумців із проукраїнських організацій допомагали у встановленні щогли зі стягом. І все це посеред білого дня та ще й на очах у міліціонерів. Вже вночі жовто-блакитний прапор зірвуть за наказом влади.
У січні 91-го ці ж активісти піднімуть жовто-блакитний прапор над котельнею заводу телеграфної апаратури. Місце обрали не дарма – висота конструкції складала 90 метрів. Діяли хлопців вночі. А вже вранці за тим, як майорів проукраїнський стяг, спостерігатимуть жителі Південно-Західного мікрорайону. Хтось підтримував активістів, але були й такі, хто відкрито засуджував антирадянську акцію.
Дочекавшись більш-менш сприятливих умов для реалізації задуманого, прихильники української державності знову встановлять національний прапор на Театральній площі. Станеться це 21 серпня 1991 року. Цей стяг вже не зможуть зірвати, адже не буде кому віддавати такий наказ. За кілька днів на позачерговій сесії Верховної ради УСРС проголосять Акт незалежності України. Держава готувалася до часів, сповнених не лише свободи від радянщини, а й боротьби за виживання у нових умовах. Але це вже інша історія.
