Політик, дисидент, публіцист, один з найяскравіших лідерів національно-визвольного руху в Україні… Уродженець Черкащини В’ячеслав Максимович Чорновіл належить до найвідоміших українців світу, чиє ім’я назавжди золотими літерами вписано в історію нашої держави. Його життя – це приклад незламності духу, вірності ідеалам боротьби за незалежність України. Більше на yes-cherkasy.com.ua.
Родом зі Звенигородщини
В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в селищі Єрки на Звенигородщині у родині сільських вчителів Максима Йосиповича та Акулини Харитонівни Чорновіл. Голова сім’ї походив зі старовинного козацького роду, його дружина належала до славнозвісного роду відомих меценатів, цукрозаводчиків Терещенків. У сім’ї росло троє дітей, серед яких В’ячеслав був середнім. Крім нього батьки виховували старшого сина Бориса та доньку Валентину. В родині, попри радянські заборони, шанували традиції – святкували релігійні свята, на Різдво готували кутю, на Великдень на столі завжди були крашанки та паски.
Репресії 30-х років не оминули родину Чорноволів. Батьків брат Петро Йосипович загинув в ув’язненні, а сам Максим Йосипович з родиною був змушений переїжджати з місця на місце, уникаючи переслідувань.
Дитячі та юнацькі роки В’ячеслава пройшли в селі Вільховець, теж на Звенигородщині. Там у 1946 році він пішов до школи, одразу в другий клас, адже читати хлопчик навчився ще в чотири роки. Навчання давалося йому легко, улюбленими предметами були математика та література. Вже тоді його твори відрізнялися глибоким змістом та образною мовою. У вільний час В’ячеслав, як згадує його сестра Валентина, із захопленням займався спортом, залюбки рибалив, бігав до лісу по гриби.
Як і майже всі хлопці, В’ячеслав не втримався від спокуси закурити, як дорослий. Але, як розповіла, сестра, спроба “подорослішати” закінчилася досить швидко. Дізнавшись, що його син схопився за цигарку, тато вивернув кишені на синових штанях, вилучив цигарки та примусив В’ячеслава з’їсти всі до останньої. Такий суворий, але дієвий спосіб боротьби з палінням допоміг хлопцеві назавжди розпрощатися зі шкідливою звичкою. Навіть у засланні В’ячеслав ніколи не курив.
Студент, журналіст, молодий вчений…
У 1955 році В’ячеслав Чорновіл закінчив Вільховецьку школу із золотою медаллю, та вступив на філологічний факультет Київського державного університету. На другому курсі він продовжив освіту вже на факультеті журналістики. Під час навчання студент Чорновіл почав публікуватися у пресі. Після закінчення університету у 1960 році В’ячеслав за направленням вирушив до Львова, де працював на міській телестудії редактором, а згодом і старшим редактором молодіжних передач.
Саме у місті Лева у 1962 році з’явився на світ первісток В’ячеслава і його першої дружини, лікарки Ірини Брунець. Молоді батьки назвали хлопця Андрієм. Життя подружжя не було легким. В’ячеслав до ночі пропадав у телестудії, додому повертався пізно, а повернувшись, сідав працювати над дисертацією і майже не приділяв уваги молодій дружині. Звісно, таке життя було не до вподоби Ірині, на плечах якої опинилася вся домашня робота та догляд за маленьким сином. Згодом шлюб почав тріщати по швах, і В’ячеслав та Ірина розлучилися.
Вдруге В’ячеслав спробував побудувати сімейне щастя з однокурсницею Ірини по медичному інституту Оленою Антонів, з якою одружився у 1963 році. У цьому ж році вони переїхали до Вишгорода. В’ячеслав працював на будівництві Київської ГЕС та продовжував займатися науковою роботою, Олена була членом київського Клубу творчої молоді, який вони відвідували разом з В’ячеславом. Наступного року у подружжя народився син Тарас, але ця щаслива подія не допомогла зберегти сім’ю. Олена прагнула повернутися до рідного міста, де вона активно займалася допомогою політв’язням, колишнім повстанцям та й іншим жертвам радянського режиму. А В’ячеслав Чорновіл у 1964 році пройшов за конкурсом до аспірантури столичного педагогічного інституту, склав кандидатський мінімум та готувався до захисту дисертації на тему “Борис Грінченко як журналіст, публіцист і громадський діяч”.
На шляху до незалежності України
Але захистити цю дисертацію йому так і не судилося. 8 серпня 1965-го року В’ячеслав виступив з антикомуністичною промовою на Гуцульщині, під час відкриття пам’ятника Тарасу Шевченко в селі Шешори. А вже 4 вересня цього ж року трапилася подія, яка остаточно перетворила молодого українського журналіста на свідомого борця з тоталітарним радянським режимом. Це сталося на прем’єрі фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “Україна”. Перед початком показу в залі за участі літературного критика Івана Дзюби, поета Василя Стуса та інших представників інтелігенції спалахнув стихійний протест проти поновлення репресій щодо українських діячів мистецтва. Коли Дзюба підійшов до мікрофону, щоб оголосити імена заарештованих митців, директор кінотеатру почав відштовхувати його. Заглушаючи голоси протестувальників у залі заревіла пожежна сирена, але навіть крізь неї можна було почути вигук В’ячеслава Чорновола: “Хто проти тиранії – встаньте!” У матеріалах КДБ йшлося, що частина публіки підтримала цей заклик.
Легко здогадатися, що цей вчинок не залишився непоміченим “відповідними органами”. Відтоді шлях до аспірантури та захисту дисертації В’ячеславу Чорноволу було перекрито, до того ж він залишився без роботи, а також пережив перші в житті обшуки та допити. Скільки їх ще буде… Але він уже зробив свій вибір.
Вже у 1966 році на нього було відкрито першу кримінальну справу, за відмову свідчити проти своїх друзів та однодумців на закритому судовому процесі. За цей “злочин” В’ячеслава Чорновола було засуджено до трьох місяців виправних робіт. Звісно, це не змогло зупинити молодого чоловіка, якого не лякали будь-які перепони на шляху до заповітної мрії – бачити Україну вільною. Він пише гострі політичні статті, укладає авторську збірку “Лихо з розуму”, де розповідає про долю двадцяти представників української інтелігенції, які піддавалися переслідуванням за “страшний злочин” – висловити особисту думку щодо подій у радянській державі.
Кохання за гратами
У ці нелегкі часи В’ячеславу судилося зробити ще один доленосний вибір. У колі київських однодумців він познайомився зі львівською правозахисницею Атеною Пашко, яка стала не тільки коханням усього його життя, а й вірною подругою, соратницею та помічницею. Закоханим не довелося довго чекати на перше випробування.
Після того, як у 1967 році “Лихо з розуму” побачило світ у Франції, на В’ячеслава Чорновола було заведено другу кримінальну справу – за “виготовлення і розповсюдження документів, що містять наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад”. Цього разу вирок суду був суворішим – його засудили до трьох років позбавлення волі у мордовських таборах. Але і за гратами, і після виходу на волю В’ячеслав ні на мить не припинив своєї діяльності – писав статті, видавав підпільний журнал “Український вісник”, присвячений національному визвольному руху.
У квітні 1972 року В’ячеслава Чорновола засудили до шести років ув’язнення у якутських таборах суворого режиму. Як і завжди, кохана Атена за тисячі кілометрів подорожувала з важкими сумками до свого обранця. “Нас розлучили на 13 років. Коли він був ув’язнений, нам не дозволяли побачення, бо ми тоді ще не були розписані. Не встигли одружитися офіційно, і вони цим користувалися. П’ять років я їздила до нього „під ворота“ і на короткі побачення. Це була мука страшна… Йому дозволяли писати два листи на місяць. Але оскільки він писав ще до батьків, я одержувала тільки одного листа на місяць…”
Щоб мати нагоду бачитися наодинці, Атена і В’ячеслав офіційно зареєстрували шлюб. По засніженій тайзі вони пішки вирушили до місця реєстрації. Весільним вбранням Атени була вишиванка, а як весільний подарунок від чоловіка вона отримала гуцульський перстень.
“Програв не я, програла Україна”
Завдяки Атені про боротьбу В’ячеслава стало відомо усьому світові, отже він був вкрай небезпечним для радянської ідеології. Тому незадовго до звільнення, яке мало статися напередодні московської Олімпіади, влада пішла на відчайдушний крок – В’ячеслава Максимовича за сфабрикованим звинуваченням засудили ще на п’ять років за… замах на зґвалтування. Але навіть для радянських діячів була очевидною вся безглуздість цих звинувачень, тому у 1983 році його було звільнено з-за колючого дроту, але без права повертатися на Батьківщину.
Тільки у 1985 році В’ячеслав Чорновіл повернувся в Україну і одразу поринув у політичний вир. У 1989 році він став ініціатором створення організації “Народний рух України”, яка за часів незалежності перетворилася на впливову політичну партію. У 1990 році В’ячеслав Чорновіл став депутатом Верховної Ради України, де очолив радикальне крило “Народної ради”, яка протистояла комуністам. У 1991 році, перебуваючи у меншості, В’ячеслав Чорновіл та його соратники ініціювали проголошення Декларації про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності України, який було проголошено 24 серпня цього року.
В’ячеслав Чорновіл балотувався на перших президентських виборах незалежної України, отримавши 23,27% голосів. Тоді він програв президентські перегони лише Леонідові Кравчуку. Як згадувала Атена Пашко-Чорновіл, свою невдачу її чоловік прокоментував так – “програв не я, програла Україна”.
В останні роки життя В’ячеслав Чорновіл брав активну участь у політичному та громадському житті країни, мав багато планів на майбутнє, мріяв бачити Батьківщину вільною та могутньою державою. Але сталося непоправне — 25 березня 1999 року його життя обірвалося під час автокатастрофи, яка сталася за нез’ясованих досі обставин. Його загибель стала великою втратою для України, а ім’я палкого патріота навічно залишилося символом боротьби за свободу і незалежність України.