В історії ХІХ століття є чимало яскравих особистостей, чия діяльність справила значний вплив на розвиток економічного та політичного життя України. Одним із таких людей був граф Олексій Олексійович Бобринський, завдяки якому Сміла з провінційного містечка перетворилася на найбільший європейський центр цукрової промисловості. Більше на yes-cherkasy.com.ua.
У пошуках свого призначення
Граф Олексій Бобринський, який народився 1800 року в Санкт-Петербурзі, походив із родини аристократів. Його бабусею була російська імператриця Катерина II, а дідом – князь Григорій Орлов. Тож не дивно, що представник такого знатного роду здобув блискучу освіту, чому сприяли його власні здібності, допитливість та працьовитість. Як і більшість нащадків знатних родів, на нього чекала військова кар’єра, проте військовий терен мало приваблював Олексія Бобринського. У 1827 році, прослуживши десять років, він вийшов у відставку у званні штабс-ротмістра, щоб повністю присвятити себе тому, що стало справою всього його життя.
Його цивільна кар’єра в Міністерстві фінансів складалася вельми вдало, проте своє справжнє покликання Олексій Бобринський бачив в іншому. Успадкувавши від батька маєток Михайлівське в Тульській губернії, Олексій Олексійович вирішив присвятити себе розвитку і модернізації сільського господарства.
Особливо його цікавило бурякоцукрове виробництво, яке на той момент було практично відсутнє в Російській імперії. У той час увесь цукор завозили з-за кордону коштував він цілих чотири рублі за кілограм. Приблизно стільки ж коштувала добра корова, тому для більшості населення цукор був недоступною розкішшю.
Доленосне рішення графа Бобринського
Щоб змінити ситуацію, що склалася на “солодкому” ринку, на початку 1830-х років Бобринський влаштував у своєму маєтку Михайлівське бурякоцукрове виробництво, що стало дослідним полігоном для нових технологій. Справи йшли непогано й ускладнювалися лише тим, що в кліматичних умовах Тульської губернії цукрові буряки не встигали дозріти до потрібної кондиції. Це підштовхнуло Олексія Олексійовича прийняти доленосне для себе, і, як з’ясувалося згодом, для Сміли рішення.
Наприкінці 1830-х років він переніс виробництво цукру з Тульської губернії до маєтку, що дістався йому від дружини, – до благодатної Сміли з її м’яким кліматом і родючими чорноземами. Усе обладнання заводу і лабораторій з Тульської губернії до Сміли перевозили на волах і кінними упряжками.
Переїзд сім’ї Бобринських до Сміли мав для міста, та й для всієї Черкащини не тільки економічне, а й політичне значення і призвів до справжньої промислової революції. Будівництво цукрових заводів відкрило нову епоху в житті Сміли – приплив у провінційне містечко кваліфікованих спеціалістів сприяв появі на Черкащині власної технічної та інтелігенції, розвитку освіти й поліпшенню умов життя місцевого населення. Бобринському та його однодумцям вдалося за десять років побудувати на Черкащині справжню “цукрову імперію”.
Смілянські технічні класи
На шляху до успіху
Втілюючи в життя свої плани з розширення виробництва цукру, граф купував нові землі навколо Сміли для будівництва нових підприємств і вирощування цукрових буряків. На механізми та обладнання для своїх підприємств він витратив 434 тисячі рублів, величезні на ті часи гроші. Щоб заповнити нестачу робочих рук, Олексій Бобринський переселив у свої смілянські маєтки селян з Харківської, Тульської, Смоленської, Могильовської та інших губерній, завдяки чому населення Сміли збільшилося вдвічі.
На заводах Бобринського працювало понад дві з половиною тисячі робітників, а за потужністю парових машин промислові підприємства “цукрової імперії” перевершували московські заводи. Задля успіху свого підприємства граф Бобринський не цурався жодної роботи, бувало, він ставав до верстата поруч із простими робітниками. І результати не змусили себе довго чекати.
Протягом десяти років один за одним з’явилися нові підприємства – Смілянський пісочно-рафінадний завод, Балаклійський цукровий завод, Грушевський цукровий завод, Капітанівський цукровий завод, що стали не лише найбільшими виробничими центрами, а й справжніми школами для підготовки вітчизняних фахівців у галузі цукрової промисловості.
Щороку на підприємствах графа Бобринського випускалося понад чотири тонни високоякісного цукру на суму 1 000 000 карбованців.Щоб вивозити з міста готову продукцію в Смілі було побудовано залізничну станцію Бобринська (нині ст. ім. Тараса Шевченка). Це також значною мірою сприяло економічному розвитку регіону.
Кадри вирішують все
Граф Бобринський був переконаний, що успіх виробництва залежить від постійного технологічного вдосконалення та підготовки кваліфікованих кадрів. Цікаво, що на його заводах керуючими були не іноземці, а місцеві інженери – випускники технологічного інституту. Ба більше, він регулярно запрошував молодих спеціалістів і вчених-технологів для роботи та проведення досліджень на своїх підприємствах.
Центром “цукрової імперії” Бобринського став Смілянський пісочно-рафінадний завод, що став справжньою кузнею кадрів високої кваліфікації. Збереглися документи, з яких випливає, що з 40 технологів, які працювали в Бобринського, 24 згодом стали директорами й самостійними підприємцями, а організовані при заводі курси для підготовки спеціалістів згодом переросли в училище, а потім і в інститут цукрової промисловості (нині Національний університет харчових технологій у Києві).
Однак діяльність графа Бобринського не обмежувалася лише виробництвом. При Капітанівському цукровому заводі він створив селекційну станцію, де було виведено нові, більш цукровмісні сорти буряків, що мало величезне значення для підвищення ефективності всієї галузі.
Від провінційного містечка до столиці “цукрової імперії”
Ще одним досягненням Олексія Бобринського стало те, що зі збільшенням виробництва цукру його ціна на внутрішньому ринку значно знизилася, тож вітчизняні ласуни нарешті отримали доступ до солодощів і кондитерських виробів, які ще зовсім недавно могли дозволити собі лише представники вищого суспільства.
Проте граф Бобринський був не лише успішним підприємцем, а й прогресивним поміщиком, який приділяв багато уваги добробуту селян – запроваджував у своїх маєтках місцеве самоврядування, створив ефективну систему для створення запасів зерна, у неврожайні роки за власні кошти допомагав селянам із продовольством. Вдячні селяни відповідали графу любов’ю та повагою. Наведемо лише один зворушливий факт – коли після смерті Олексія Боринського 1858 року труну з його тілом перевозили зі Сміли до Санкт-Петербурга, попрощатися з ним прийшли понад дві тисячі селян. Вони випрягли коней і кілька верст несли труну на своїх плечах, змінюючи один одного.
Покровська церква в Смілі
Значну частину від отриманого прибутку Олексій Олексійович вкладав у розвиток і благоустрій Сміли, що стала для нього рідною. За власні кошти він відкрив у місті найбільшу в Черкаському повіті лікарню на 100 ліжок, лікування в якій було безкоштовним для містян. Щороку граф виділяв для цих цілей 10 тисяч рублів. При заводах Бобринського для робітників були відкриті їдальні, лазні, освітні заклади, утримання яких він сплачував сам.
За власні кошти граф Бобринський побудував у місті Покровську церкву, яка й донині збирає у своїх стінах парафіян. Чимало коштів було витрачено ним і на благоустрій Сміли. При ньому вулиці міста були вимощені бруківкою, вечорами Смілу освітлювали вуличні ліхтарі, з’являлися нові алеї, обсаджені молодими деревами, а стараннями дружини графа Софії Олександрівни в Смілі з’явився навіть власний театр.
Софія Олександрівна Бобринська
Ліси Черкащини, які схожі на парки
У смілянський період життя граф Бобринський, незважаючи на зайнятість, захопився ще й лісівництвом. Він вкладав чималі кошти в охорону і відновлення Черкаського бору, запровадивши 60-річний обіг вирубки дерев. Щоб заповнити втрати від безконтрольної вирубки черкаських лісів Олексій Олексійович як дбайливий господар організував штучні насадження хвойних дерев і дубів. За спогадами сучасників, розчищені й доглянуті ліси Черкащини за Бобринського нагадували природні парки. Особливою гордістю Олексія Бобринського була горіхова алея, яка збереглась до сьогоднішніх днів. Як розповідають, він любив привозити гостей на тінисту алею, щоб прогулятися з ними по вимощеному для прогулянок тротуаром.
Сини гідні пам’яті батька
Після смерті Олексія Олексійовича Бобринського 1858 року у спадок вступили його сини Володимир Олексійович і Лев Олексійович. На щастя, вони з честю продовжили добрі починання свого батька з розвитку та благоустрою Сміли. На той час тільки в Смілі налічувалося понад два десятки заводів і фабрик, які забезпечували жителів робочими місцями. За братів Бобринських на заводах впроваджували передові методи виробництва цукру, на підприємствах було запроваджено восьмигодинний робочий день. У Смілі відкрилася публічна бібліотека, з’явилися технічні класи, де навчалися майбутні технологи цукрового виробництва, для працівників заводу були побудовані упорядковані квартири.
Брати продовжили прогресивні починання батька і в сільському господарстві – збільшилася площа посівів цукрових буряків, для підвищення врожайності та цукристості буряків почали застосовувати сучасні мінеральні добрива та хімічні засоби захисту рослин.
Коштом Бобринських у Смілі було відкрито чоловічу та жіночу гімназію, у місті було проведено телефонний зв’язок. Згодом у Смілі з’явилося електричне освітлення, збудовано водонапірну вежу та каналізаційні споруди. Так, завдяки зусиллям сім’ї Бобринських із заштатного містечка Сміла перетворилася на процвітаюче промислове місто, пам’ять про що й досі живе в серцях його мешканців.