Голокост під час Другої світової війни не просто сторінка історії, це глибока рана на серці людства, яка й досі кровоточить. В Україні ця трагедія набула особливо жахливих масштабів. Бабин Яр у Києві став символом цієї трагедії, але, на жаль, він був не єдиним. Кожна область України, кожне місто і село мали свої “Бабині Яри” – місця, политі кров’ю невинних жертв.
Не оминуло лихо Голокосту і Черкащину. У 1941–1944 роках десятки тисяч євреїв, місцевих жителів і біженців з інших регіонів загинули страшною смертю. Їх катували, розстрілювали, вішали, знищували у гетто та таборах смерті. Більше на yes-cherkasy.com.ua.
Праведники народів світу
Але навіть у ці страшні часи знаходились люди, які ризикуючи власним життям і життям своїх близьких, простягали руку допомоги приреченим. Вони ховали євреїв у своїх домівках, ділилися з ними останнім шматком хліба, видавали їх за своїх родичів, ризикуючи власним життям. Згодом цих людей назвали Праведниками народів світу.
Україна може пишатися тим, що посідає четверте місце у світі за кількістю Праведників – 2 659 українців отримали цей почесний титул. Але насправді їх було набагато більше. Скільки ще було тих, чиї імена залишилися невідомими? Скільки героїв пішло з життя, так і не розповівши про свій подвиг?
Серед українських Праведників народів світу є і 57 наших земляків, уродженців сучасної Черкаської області, які в умовах нацистської окупації виявили найкращі людські якості та, часто ризикуючи власним життям, рятували від неминучої загибелі переслідуваних євреїв, дорослих та дітей. Життя кожного з них окрема історія мужності, людяності і незламності духу.
Одною з Праведниць миру стала черкащанка Олександра Шулежко, яка під час нацистської окупації врятувала 102 дитини, з яких 25 були євреями.
Перші випробування
Олександра народилася 15 травня 1903 року в селі Михайлівка на Драбівщині у заможній родині. Велика дружна сім’я мешкала на хуторі, де разом працювала на землі, завдяки чому всі семеро дітей отримали можливість здобути освіту. Після закінчення земської гімназії 18-річна Олександра одружилася з Федором Шулежком. За освітою він був юристом, але залишив адвокатську практику, щоб стати священником Української автокефальної православної церкви.
Згодом молоде подружжя переїхало під Черкаси, до села Леськи, де у 1923 році у них народився первісток – син Вадим. В 1926 році на світ з’явився ще один син, якого назвали Костянтином. На жаль у шість років хлопчик помер. У 1934 році подружжя раділо народженню першої донечки Алли, а у 1937 у Вадима та Алли з’явилася молодша сестричка Лариса.
Життя сім’ї було нелегким – крім втрати сина, довелося пережити голод і репресії, яких зазнав чоловік Олександри, а сама вона стала дружиною «ворога народу». Але ці випробування не зламали молоду жінку, а лише загартували її характер, підготувавши до найважчого випробування – війни.
Перед початком Другої світової війни сім’я Олександри вже мешкала у Черкасах, де жінка з великими труднощами влаштувалася вихователькою у дитячий садок №4. Її старший син Вадим був студентом педагогічного училища. В червні 1941 року хлопець добровільно пішов на фронт, а вже 22 серпня в місто увійшли нацистські окупанти. Про те, що у 1942 році, напередодні свого дев’ятнадцятого дня народження, Вадим загинув під час оборони Ленінграда, Олександра Максимівна дізналася лише у 1955 році.
Без пострілів та вибухів
Олександра Шулежко залишилася з маленькими дочками на руках у захоплених гітлерівцями Черкасах. З жахом та гнівом спостерігала вона як на вулицях ще недавно мирного міста з’являється все більше безпритульних дітей, батьків яких було вбито або закатовано окупантами.
І тоді Олександра розпочала свою власну тиху, без пострілів та вибухів, боротьбу з нацизмом. Першого малюка вона забрала додому з вулиці, де він плакав біля тіла вбитої матері, а невдовзі привела додому ще одну малечу. Тоді і народилася в неї ідея відкрити притулок, щоб врятувати від вірної смерті дітей, які залишилися сам на сам з бідою.
Під час окупації садок, у якому працювала Олександра Максимівна, було розформовано. Зібравши всю свою мужність, Олександра звернулася до міської управи з проханням дозволити їй відкрити на його території притулок для сиріт. Окупаційна влада визнала цю ініціативу безпечною для себе і надала дозвіл. Разом з однодумцями Іваном Михайловичем Кушніром, його донькою Мотрею, вихователями Марією Панасівною Мирець та Павлом Івановичем Алфьоровим Олександра Максимівна почала діяти.
Мізерних грошей, які міська управа виділила на утримання притулку, не вистачало на будь-яку їжу для дітей. Все інше довелося видобувати власною працею вихованців та працівників притулку – на невеличкій ділянці вдалося розбили город, завести курей, декілька поросят та кіз. Крім того, старші вихованці за гроші працювали у місцевих землевласників, співали в церковному хорі. Олександрі Максимівні вдалося створити в притулку атмосферу добра і захищеності. Стараннями завідувачки діти відвідували заняття з математики, мови, літератури, музики. Був у притулку навіть гурток вишивання, в якому залюбки займалися дівчата.
О. М. Шулежко (справа) з дочками Аллою та Ларисою та вчителем вишивання та вихователькою Поліною Євтихіївною, 1942 р.
Таємниця дитячого притулку
Чутки про притулок швидко поширились містом, до того ж у місцевій газеті було надруковано оголошення про відкриття закладу для дітей-сиріт та безпритульних. Кожного дня кількість маленьких мешканців притулку зростала. Особливо це було помітно після масових вбивств єврейського населення.
Завідувачка приймала до притулку усіх без виключень єврейських дітей. Олександрі Максимовні було добре відоме, що за переховування євреїв їй самій та її рідним донькам загрожує смертна кара. Але це не зупинило Олександру Шулежко. Жінка приймала до притулку єврейських дітей, реєструючи їх під іншими національностями та іменами – українськими, вірменськими, татарськими, грецькими, залежно від зовнішності дітей.
Слід зазначити, що за весь час існування притулку ніхто з його персоналу або навіть найменших вихованців не видав цієї таємниці, незважаючи на постійний ризик. Але щось підозріле побачили місцеві поліцаї. За їх доносом в притулок навідались з перевіркою німці.На щастя, всіх єврейських дітей працівники притулку встигли сховати в ізоляторі і змогли переконати окупантів, що там утримують малюків, які хворіють на небезпечні інфекції. Завдяки Олександрі Шулежко всі єврейські діти, які виховувалися в притулку, залишилися живими після масових убивств черкаських євреїв у 1941-1942 роках.
Пізніше дочка Олександри Шулежко Лариса розповідала: «Вона не могла пройти повз цих сиріт, яких вона прирівняла до своїх дітей. І все це відбувалося два роки на окупованій території. Ви можете собі уявити, що потрібно було придумувати, щоб не втратити жодного дитячого життя».
Підозра замість вдячності
Під час відступу гітлерівці примусово евакуювали притулок. Частину дітей Олександра Шулежко встигла прилаштувати у найближчих селах, а сама була вимушена поїхати з іншими вихованцями. В Вінницькій області вона скористалась панікою та плутаниною, що виникли у німців під час отступу, і повернулася з дітьми до Черкас, які невдовзі були звільнені радянською армією.
Здається, все закінчилося добре… Але, як і трохи раніше, знайшлися «доброзичливці», які прагнули вислужитися вже перед радянською владою. Олександру Шулежко звинуватили у співпраці з окупаційними військами і відібрали у неї врятованих дітей. Замість вдячності вона отримала від влади підозру та заборону працювати за фахом. З великими труднощами вона змогла влаштуватися на роботу до реєстратури у лікарні, звідки і вийшла на пенсію у 1963 році. Попри це Олександра Максимовна ніколи не скаржилася на долю.
Колишній вихованець притулку Володимир Пінкусович біля імені О. М. Шулежко на Стіні Праведників народів світу в Єрусалимі. 1998 р.
Тріумф справедлівості
Безпідставні звинувачення були зняті з Олександри Максимівни лише у 1968 році. Стали дорослими її вихованці, знайшлися свідки її подвигу, які розповіли, що завідувачка притулку підтримувала зв’язок з партизанським загоном, допомагала інформацією і медикаментами. Ці люди допомогли відновити справедливість У 1968 році Олександрі Шулежко урочисто вручили партизанський квиток, ще через двадцять років нагородили орденом. Останні роки життя Олександра Максимовна провела у молодшої дочки Лариси в Києві. У 1994 році, за кілька днів до смерті, Олександра Шулежко отримала почесне звання Праведника народів світу.
Багато хто з її вихованців підтримував стосунки зі своєю завідувачкою до кінця її життя і називав її мамою. Зараз Черкасах на честь Олександри Шулежко встановлено меморіальну дошку, її ім’я носить одна з черкаських вулиць.
